You are here:
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size

Волинський прес-клуб

Валентині до хмар — рукою подати!

Валентина Огроднічук із сорокаметрової висоти спускається на обідню перерву. Її робоче місце — вицвіло-жовтий баштовий кран на будівництві багатоповерхівки в Луцьку. Агрегат ритмічно похитується: коливання захищають велета від сили вітру, що на висоті дужчає. Якщо кран стоятиме рівно і монолітно, вітер може його перекинути.

Валентині Степанівні — 55, нещодавно здала папери для оформлення пенсії. Машиністом крана працює 35 років, тому колеги звуть її «народним кранівником». Будувала об'єкти у Володимирі-Волинському, Нововолинську та Кузнецовську. Після Чорнобильської катастрофи працювала в Дубищі.
Пані Валентина закінчила Нікопольську школу меліорації, що на Дніпропетровщині. До навчання працювала на одному із нікопольських заводів, жила у гуртожитку з подругою-кранівницею.
— Піднялася на кран і душа заспівала, — так мені сподобалося. Розрахувалася з роботи, пішла вчитися. Згодом стажувалася у Сімферополі, відпрацювала належний термін, потім приїхала до Луцька. Тут чоловіка собі знайшла, як я жартома всім кажу — під краном, — усміхається пані Валентина — Євген працював муляром на нашій будові.

Робочий день триває з 8-ої ранку до 5-ої вечора, обідня година — на відпочинок. Взимку через холод часто не спускається пообідати. У морозну погоду металеві перекладини стають липкими, у дощ — слизькими, важко по них підніматися. Але за таку небезпечну роботу ніяких доплат і пільг не передбачено. Попри всі труднощі (чи то завдяки їм) Валентина Степанівна любить свою роботу.
— Якби не подобалося, то все життя на крані не просиділа б, — усміхається. — Колись не розуміла, як можна любити свою роботу, здавалося, все із часом набридає.
Кранівнику потрібно мати гострий зір і хороший вестибулярний апарат. Щорічні медичні огляди — своєрідна перепустка «на кран». «Крутять на кріслі, як космонавтів», — жартує.
— Підкоряти кран було страшно тільки вперше — людина з часом до всього звикає. Висоти ніколи не боялася. У дитинстві всі дерева були підкорені, із парканів стрибала. Але ніколи тоді не думала, що працюватиму на баштовому крані. У дитинстві мріяла бути провідницею, — згадує пані Валентина.
Цікавлюся, що видно із кабіни на висоті сорок один метр.
— На зорі і хмари майже немає часу милуватися, дивлюся, що робиться під гаком. Там основна робота. Треба бути пильним, щоб не накоїти біди. Як одразу працюють дві бригади, то сидиш до посиніння зігнутою. Грудну клітку душить. Цілий день дивишся униз. Легше, коли робітники на більшій висоті або на даху. Тоді добре їх бачу. А як над першим поверхом працюють, то весь час доводиться із опущеною головою сидіти. Навантаження — велике, накрутишся так, що плечі болять. Траплялося, що коли хто під кран підлізе, то зачепиш, по лобі вдарити можна. Але серйозних випадків не траплялося, — пані Валентина тричі стукає по столі.
Рідкісна професія Валентини Степанівни дивує рідних і друзів. «Твоя мама на крані працює? Як, на тому високому?» — не вірять знайомі дочки, коли та називає мамин фах. Подруга пропонувала йти в університет вахтером, але жінка не покидає життя «на висоті». Каже, не хоче «на землю», звикла до роботи і людей. Бригаду називає другою сім'єю. «У тебе кран — перше кохання», — напівжартома говорить до Валентини один з робітників.
— Кажуть, не жіноча професія. А я не погоджуюсь. Хоча тепер жінка на крані — все-таки рідкість, раніше більше працювали. Можливо, екстриму хотіли чи романтики. Правда, потім — заміжжя, декрети... Після народження дітей мало хто повертався на колишні висоти. Усе-таки робота ризикована, напевно, материнський інстинкт спрацьовує, боїшся йти на такий непростий шмат хліба. А тепер уже й ніде здобути фах кранівника, скоро ми станемо, як ті динозаври, — говорить жінка.
Важкі робочі будні не вбивають її романтичну натуру, а перебування на висоті гартує її дух.
— У кабіні своїй почуваю себе, як господиня на кухні. Трохи вітерець здійметься — і кабіну вже хитає. Тоді здається, що ти на кораблі, а хмари — це хвилі. Так і життя ближче до Бога пройшло, — злегка усміхається Валентина.
...На прощання махає нам рукою. Повертає важіль, подає сигнал і піднімається вище стріла із прикріпленим вантажем. «Вона літає», — каже «приземлений» колега по будові. 

Ярослава Тимощук

(Стаття опублікована у газеті "Волинь-нова" і її інтернет-сторінці 4 серпня 2012 р.)

 

Архів

2021
серпня
MoTuWeThFrSaSu
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Ресурсний центр ГУРТ


Пошук

Наша сторінка на Facebook